Головна » Статті » Історія

Історія міста Миронівки та Миронівщини
Рекомендую

   Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (друге тис. до н. е.), вісім курганів кочівників 10- 12 ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину 6 — 4 ст. до н. е., а також скарб ювелірних речей 11-12 ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

  На Миронівщині знайдено чимало пам’яток землеробсько-скотарських племен доби  мідного віку – залишки трипільської культури. Адже поселення трипільської культури розміщувалось здебільшого на берегах рік, зокрема Дніпра. 

  Матеріали археологів свідчать, що в той період в нашім краї люди сіяли ячмінь, пшеницю,  просо, розводили корів, овець, свиней. Землю обробляли дерев’яним плугом, врожай збирали крем’яними серпами, зерно мололи на зернотерках.

  Курганні групи та кургани датовані ІІІ тисячоліттям до нашої ери – І тисячоліттям нашої  ери добре збереглися і до наших часів. Під час розкопок було знайдено скелети  вершників, скелети коней, залізну зброю, списи, стріли, скіфські прикраси. На  околиці міста Миронівка виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського  часу, грецький посуд IV-VI століття до нашої ери, а також скарб ювелірних речей Х-ХІІ століття, що складається зі срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

  Про широкий розвиток торгівлі наших предків з греко-римським світом свідчить  нумізматичний матеріал. Уламки давньогрецьких амфор, монети візантійського,  грецького, римського карбування були знайдені в різні часи на околицях Миронівки.

    Місто засновано в першій половині 17 ст. 

  Церковні архіви дозволяють зробити висновок, що Миронівка була заснована приблизно між 1614 та 1619 роками.

  Початок Миронівці поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого.  З його іменем і пов'язана назва міста. Про це писав відомий краєзнавець Л. Похилевич у своїй  книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», що була видана в Києві в 1864 році.

  Є й інші легенди про виникнення Миронівки, але центром у них теж є ім’я Мирон.

  Перший священик Миронівської церкви Сава Черняховський в  своїх записах згадує Мирона Зеленого, який, по його визначенню, жив там, де від  теперішньої вулиці Бузницького відходить вулиця Чкалова. Саме тут і почалася Миронівка.

  Селяни Миронівки, як і навколишніх сіл,  зазнавали жорстокої експлуатації польської шляхти; багато лиха завдавали напади татар, які несли смерть і руйнування.

  Жителі  Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648-1654 років. На той час  основним форпостом було сотенне містечко Маслівка (Маслів Став), яке входило до  канівського полку. За козацьким реєстром 1649 року Маслівська сотня налічувала  100 чоловік. Сюди були приписані козаки з сусідніх сіл і тодішньої Миронівки.  Серед імен та прізвищ тодішніх козаків Мирона Зеленого немає, натомість  зустрічаємо: Хведір Зеленченко, Корній Зеленченко, Павло Зеленченко. Можна припустити, що це – сини і нащадки прабатька нашого міста.

  Чимало жителів влилося до загонів  І. Богуна, М. Кривоноса. На початку липня 1648 року Б.Хмельницький розташував  біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір і  особисто керував рухом військ в боротьбі поневоленого люду проти польського  панування. Звідси він слав листи до путивльського воєводи Плещеєва та до  Московського царя Олексія Михайловича. Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля, 

  Після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні  села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. В 1651 році  Богдан Хмельницький разом зі своєю старшиною також стояв табором між Миронівкою
 і Росавою, приймав благословення  в новий похід на поляків у росавській  церкві. Тоді тут зібралося 50-тисячне козацьке військо. На початку серпня Богдан Хмельницький виступає з Маслівки через Миронівку до Білої Церкви. 

  Останній раз Богдан Хмельницький був у Миронівці проїздом до Росавського замку. Саме там 2 червня 1654 року Богдан Хмельницький писав лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуемся».

  В 1667 році за  Андрусівським перемир'ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було  закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти  шляхти. На початку 18 ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником  Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

  В середині ХVІІІ століття в Миронівці поселився багатий житель з містечка Великі Пологи з Полтавщини Михайло Горковий (Гаркавий). Маючи достатньо коштів, він  попросив дозволу у Переяславського митрополита побудувати в Миронівці церкву.  Після отримання дозволу владики в 1749 році церкву було закладено і в 1755 році  будівництво завершилось. Митрополит пропонував Гаркавому стати першим  священиком церкви, але той відмовився, вважаючи себе недостойним такої високої  честі. Лише попросив, якщо церкві при висвяченні присвоюватиметься ім’я якоїсь  церковної події чи святого, то щоб згадувалось ім’я Михаїл. При висвяченні і  відкритті першої Миронівської церкви, 21 листопада 1755 року, їй було присвячено  ім’я архистратига Михаїла. Зустрічається дві дати побудови Михайлівського храму  – 1755 і 1785 роки. Оскільки споруджувалась церква у кровопролитні часи  боротьби православ’я з унією, то цілком можливо, що постала церква у 1755 році,  а в 1785 році була перебудована і пересвячена. З дозволу Переяславського  митрополита Михайло Гаркавий та перший священик Сава Черняхівський були поховані посеред церкви.

  Після Прутського миру сюди  знову повернулася польська, шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених  селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів! 75 з них сплачували  щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в тому числі косове, осипове, колове, ставкове та ін.

  В часи Коліївщини  Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти  польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на  Фастів загони гайдамаків на чолі з М. Швачкою і А . Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

  А  в червні 1768 року загін Максима Залізняка зайняв Богуслав, навколишні села, а  потім і Миронівку. Повстанців підтримували місцеві жителі і разом боролися зі шляхтою.

  В  деяких інтернет-джерелах вказують, що в с. Тулинці козаки Сагайдачного збудували церкву, в  якій священник Крупа започаткував визвольний рух православних українців з під унії і де освятив зброю Максим Залізняк.

  В  1777 році польський король Станіслав Август подарував Богуславське староство, до складу якого входила Миронівка, князю Станіславу Понятовському.

  За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (в 1790 році в Миронівці було 103 двори і 1020 чоловік населення), зате непомірно  зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства, куди  входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

  На  початку XVIII століття повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем.  З кінця XVIII століття Миронівка стала власністю графів Браницьких. Польські  залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі. Після  інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % кращих сіножатей і польових  наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювані відібрані у них сіножаті та інші землі.

  У  1845 році відвідав Миронівку навіть Тарас Григорович Шевченко, побував на базарі. Він підбурював селян проти панів, висміював царя. Шевченко неодноразово  згадує про село Потоки у листах та в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»

Тарас Шевченко "Комора в Потоках"

Акварель. Кінець серпня 1845.

Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Комора въ потоки.

 В 1848 році відбувається перебудова Миронівської церкви. В цей же рік розпочинається епідемія холери в Миронівці. Лише за червень-липень від холери померло 66 чоловік.

  В 1860 році священик Антоній Ковальський відкрив першу парафіяльну Миронівську 
школу. Сам священик і дячок навчали 33 хлопчиків, а дочки священика – Ганна і
Катерина – 7 дівчаток.

  Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у  навчальні заклади, театри, державні установи. У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп.

  На передодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у тому числі 167 дворів  піших, 142 — городників та 22-тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами  землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12  десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками  землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни  платили щорічно поміщику оброк −5 крб.10 коп. сріблом, або відбували панщину —  20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 рр. поміщик  побудував кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.   

  Жителі села боролися проти  кріпосного права і в час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю. Лисогоренко, який (навіть після приходу  війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей.

  Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі та ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45 025 крб. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати в лісі хмиз.

  Незадоволені грабіжницькою  реформою, селяни відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували  полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. Так, у березні 1866 року вони  відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і вирішили відкласти на  два роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділю і в пошуках засобів до існування залишила село. 

  На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів. За кількістю населення Миронівка займала середнє місце між тогочасних  сіл. В селі були винний завод (ґуральня), два економічні фільварки, хлібний  магазин, три водяні млини, один з яких належав церкві, та цукровий завод, який називався Розмаринівським.

  В 1864 році місто складалося з семи кутків. Це Миронівка з церквою, Соломахівка, Нібитівка, Слобода, Околотівка, Шафранівка та Розмаринівка.

  В цьому ж році була здійснена реформа освіти, що дало певний поштовх до більшого  розвитку культури і грамотності серед жителів Миронівки як і інших міст і сіл України.

  Розвиток капіталістичних відносин все більше змінював Миронівку.

  У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей. 

  Розвиток капіталістичних відносин все більш змінював Миронівку. 

  Залізнична  колія на Фастів через Миронівку була прокладена в 1876 році. Будівництво її  розпочалося в 1873 році. Це дало величезний поштовх у розвитку торгівлі. Через  міську залізничну станцію великими партіями вивозились хліб, борошно, крупи,  пшоно, цукор на далекі ринки. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і  вітряків, великі цегляні склади для збіжжя. Залізниця називалась  Фастіво-Знам?янська, проходила через Білу Церкву, Рокитне, Миронівку. В 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідувало 70 учнів.

  В 1900 році в Миронівці відкривається народна бібліотека. Вона була розміщена у  чайній і носила назву бібліотека-чайна. Вибір книг був дуже обмежений,  переважали книги релігійного змісту. Завідувала бібліотекою Овсяннікова, дружина директора цукрозаводу.

  На 1895 рік у Миронівці  разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де  проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало  удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам. Використовуючи  дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко  розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило  перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на  заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало  продукції на 580 тис. крб. В 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579  — місцеві жителі. В 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось  електроосвітлення, а в 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу.  Після перебудови підприємство переробляло за добу 5 тис. цнт буряків. Внаслідок  переобладнання зменшилася кількість робітників. В 1903 році на заводі працювало 350—420 чоловік.

  Працювати доводилося в  дуже важких умовах. Робочий день тривав 12 — 14 годин на добу. Власники заводу  не дбали про техніку безпеки, вони турбувались тільки про свої прибутки,  нестримно посилюючи експлуатацію трудящих. Більшість робітників жила в темних  бараках. Тут спали на нарах по кілька десятків чоловік. Лікарня з одним лікарем  і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням  фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд». У церковнопарафіяльній школі  Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В  1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів  і 5 учителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке  відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році.  При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910—1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А. П. Хорошун.

  Трудящі Миронівки активно  відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого  жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були  неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та  нова зміна робітників відмовилася працювати. Страйкарі вимагали підвищення в  1,5 рази заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих  депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди  делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного  робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М.Собка —  слюсар Михайло Собко, робітники Г.Дрига і К.Шкляренко. Адміністрація погодилася  на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і  навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час .страйку. Але через  декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були  заарештовані. У К.Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І.Ламазова — зброю.

  На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми  заарештували «підбурювача» робітника Н.Хуторного. Проте арешти не могли  припинити революційної роботи. У березні 1907 року урядник доповідав  начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що  підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження.  Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці  квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де « відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

  Після придушення революції  1905—1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913  році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини. 

  Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці  науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися  досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

  Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру — Козина, якому  було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої  розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян  Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона  все більше зосереджувалас ь у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 —  мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

  З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину.  Голод і холод лютував у сім'ях трудящих. Біля заводу збиралися натовпи людей, що вимагали роботи і хліба.

  Посилилась активність  селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1  жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі  губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни,  посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

  Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі. Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна  селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.

  Економічний і культурний розвиток Миронівки пожвавився з 1923 року, коли вона стала районним центром.  Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії,  депо тощо. В 1923 році було здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка —  Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

  Перший номер новоствореної Миронівської райгазети вийшов 20 грудня 1930 року.  Називалася вона «За соціялістичну перемогу» і була органом Миронівського  райпарткому, райвиконкому, райпрофради, райколгоспсоюзу. До речі, в назві газети в слові «соціялістичну» не  допущено помилки. Такою тоді була орфографія. У самій назві продиктована мета  Комуністичної партії і Радянського уряду, яка ставилася перед народом, –  перемога соціалізму в державі. Одним з організаторів цієї справи покликані були  стати районні газети. Тримали цей номер в руках трактористи і доярки, члени  ланок і просто люди зацікавлені. А таких було багато. Тираж – аж 5000 примірників. Навіть сьогодні більшість газет Київщини не мають такого тиражу.

  Першим  редактором призначили О.Громадського. А першими працівниками були люди, які  через роки стануть досить відомими на Україні. Зокрема, письменник-гуморист родом з Козина Лаврін Прокопович Гроха та ємчанин Григорій Миронович Панікарський.

  Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай  зернових в 1933 році становив 15-16 цнт . з га, а насіння цукрових буряків 8 —  10 цнт. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів. В 1931 році було  створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10  сівалок. МТС розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним  підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.

  В лютому 1935 року Миронівка знову стає райцентром. Саме на базі політвідділівської газети було організовано нову – районну, яка зберегла навіть назву політвідділівської – «За більшовицькі колгоспи». Назва була цілком закономірною. Адже компартія та Радянський уряд ставили перед собою і перед селянами завдання створення в селах колгоспів.  

  Редактором призначили Я. Епштейна. Будучи органом РК КП(б)У та райвиконкому, газета виходила тричі на тиждень тиражем 2,5 тисячі примірників. Редакція і друкарня розташовувалися по вулиці, яка сьогодні носить назву 40-річчя Перемоги, в одному з будинків райспоживспілки.  

  Боротьба за високі врожаї невдовзі дала свої наслідки. Протягом 1932—1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 цнт. зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків. Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. В 1925 році вчені станції передали на державне сортовипробування новий сорт пшениці «Українка». Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис. цнт. буряків.

  З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура. У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

  3 червня 1938 року районна газета виходить під новою назвою «Червона зірка». Чому так її перейменували? Справа в тому, що на той час партія проголосила на весь світ: в СРСР побудовано соціалізм і проведена суцільна колективізація. Тож назва «За більшовицькі колгоспи» політично віджила.

  В 1939 році в «Червону зірку» у відділ друкарні приходять М. В. Дудник, К. Є. Панчук, Н. Ю. Сіроштан.

  Вперше розробку матеріалів перепису було виконано на лічильних машинах в 1939 році. Проводився він станом на 17 січня. Переписні листи заповнювалися методом  опитування протягом 7 днів у міських поселеннях і 10 днів у сільській  місцевості. Переписний лист включав 16 запитань. Вперше організація перепису передбачали заходи, що забезпечували повноту та правильність обліку: попередній  обхід приміщень до початку перепису, систему контрольних заходів безпосередньо під час опитування, суцільний контрольний обхід після закінчення перепису.

  Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими 
 загарбниками. Про війну, про її наближення говорили всі, всі чекали. Хоч офіційно і проповідувалась дружба з фашистською Німеччиною, та народ цьому не йняв віри. Німців часто, але нишком, називали «заклятими друзями». 

  Тієї літньої неділі – 22 червня 1941 року – страшна звістка кожного застала по  своєму. Весь західний кордон уже палав у жорстоких боях, а тил – крім міст, що  піддалися бомбардуванню, - продовжував мирне життя. Не знали про війну і в  Миронівці. Адже був вихідний. Закриті всі установи, підприємства. Кожен займається своїми справами. Перший секретар райкому партії Олександр Курилович,  користуючись вихідним, вирішив навідати сім’ю в Черкасах, яку ще не встиг перевезти на нове місце роботи. Десь біля семи годин ранку проїжджав мимо пошти, де його окриком зупинила телефоністка. Розхвильована дівчина під великим  секретом повідомила про почуту на лінії страшну звістку: війна! Курилович негайно повертається  в райком. Там уже був помічник першого секретаря Антон  Мирошниченко і вже знає про подію, яку теж почув «по секрету». Курилович дзвонить у Київ і одержує вже не чутки, а гірку дійсність.

  Третього дня після початку війни на миронівській станції з’являються перші поранені: два вагони. Це ще не фронтовики, а поранені при бомбардуваннях. За наказом  завідуючого райвідділом Петра Жадана в залізничній амбулаторії встановлюється  цілодобове чергування. Чергують лікарі, медсестри, сандружинниці. Багато  медпрацівників ідуть на фронт, чимало з них добровільно. Так пішли фельдшери  Олександра Кравченко, Ольга Лисенко та інші. Приходять санітарні поїзди з  пораненими.

  У кінці липня – на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої.  Частини 26 армії стримували наступ фашистської групи «Південь». Миронівка кілька  разів переходила із рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька девізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета, розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість  зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення. Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6  серпня, коли за наказом відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ  через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року  командир бронепоїзда капітан П.К.Іщенко і комісар політрук В.О.Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. Її діла стали основою сюжету кінофільму «Фортеця на колесах» Київської студії імені Довженка, за сценарієм В. Кондратенка.

  Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Генерал-лейтенант Трохименко наказав зосередити всі зусилля, 493-го і 513-го кулеметно-артилерійських батальйонів на звільненні Миронівки. Наступ було призначено на ранок 31 січня.

  До одинадцятої години 513-й кулеметно-артилерійський батальйон повністю оволодів Росавою, а 493-й – Пустовітами. Саме з цього рубежу одна рота 493-го батальйону під командуванням лейтенанта Чаплигіна була направлена на станцію Миронівка.  Перед нею стояло завдання перерізати шлях на Богуслав і закрити противнику  вихід. О 13-й годині 513-й батальйон увірвався на північну околицю станції.  Група Чаплигіна оволоділа залізничними коліями в її західній частині.  Переслідуючи втікаючих ворогів батальйони ввірвались в Миронівку. О 16-й годині Миронівка була звільнена.


(Читайте продовження)

Категорія: Історія | Додав: tripe (12.12.2010)
Переглядів: 4660 | Коментарі: 5 | Рейтинг: 5.0/72
Всього коментарів: 5
0
5 Миронівка   [Матеріал]
Відмінно

1
4 galya   [Матеріал]
wacko

1
3 sas   [Матеріал]
Пізнавально

0
2 tripe   [Матеріал]
together

1
1 123   [Матеріал]
Відмінно

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]