Карапишівська загальноосвітня школа I-III ступенів

 

08841, Київська обл., Миронівський р-н, с. Карапиші, вул. Леніна, 40, (04574) 3-12-42

 

 

Директор Свистуленко Петро Павлович

 

 

Село Карапиші

 

  Село розташоване по обидва береги річки Росавки, за 15 км від районного центру, за 1,5 км від залізничної станції Карапиші.

 

  Назва села його мешканцями тлумачиться дещо з легендарної точки зору: буцімто біля цього села під час війни з кримськими татарами чи турками полонили та скарали турецького пашу (кара паші). Ця легенда не підтверджена жодним історичним фактом.   Насправді, село має свою назву від прізвища Карапаш. Багато українських сіл отримали свої назви від прізвищ та прізвиськ їх засновників, порівняйте: Моринці від прізвища Моренець, Пустовіти від прізвища Пустовіт, Сухомлинівка від прізвища Сухомлин, Томилівка від прізвища Томило, Пугачівка від прізвища Пугач і так далі.

 

  У селі є будинок культури, дві бібліотеки, лікарня й пологовий будинок.

 

  Жителі села брали активну участи виступах проти кріпацтва в 1855 році.

 

  За героїзм у боях проти гітлерівців у Великої Вітчизняної війни 188 жителів нагороджено орденами й медалями СРСР.

 

Історія школи

 

   В селі Карапишах була Свято-Михайлівська церква, при ній школа, де священик Василь Руденко був і духовним наставником і вчителем для небагатьох учнів, які відвідували школу. Не одному учню прийшлося скуштувати попівської лінійки та почути грубі погрози.

 

  Достеменно відомо, що наприкінці XIX століття в селі було вже дві школи – одна однокласна і одна двокласна. Працювали там шість учителів.

 

  Відомий український письменник Степан Васильченко в автобіографічних записах "Мій шлях” писав про ті часи: " Після звільнення сяк-так, всякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі Карапишах між безталанними вчителями. Пам'ятаю: завжди курява в класі, гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі грають в жмурки. Та ще пам'ятаю, як, вернувшись із класу молодий вчитель кашляв кров'ю. Школа тих часів – це тісна приземкувата селянська хата. Душно й темнувато в ній, бо вікон небагато та й ті запітніли.

 

  1907 рік для села Карапишів і його жителів був насичений найрізноманітнішими подіями. А повідомлення про окремі з них навіть з'явилися на сторінках Київської губернської газети ”Рада”. Одна з них – це подія, що відбулась 4 листопада.

 

  Це посвята Карапишівської двокласної школи. В матеріалі йшлося про те, що на спорудження школи витрачено близько п'ятнадцяти тисяч карбованців, які зібрала громада, земство та міністерство. Будинки для вчителів зведено окремо. Кімнати тут просторі, з великими вікнами.

 

  Після посвячення з промовами виступили законовчитель школи священик Клеонов та уповноважений від громади селянин Ільченко. Гарно співав хор школярів та сільських парубків під орудою шкільного вчителя Орлова. Ці дані засвідчують, що карапишани не були вже такими "темними”. Вони прагнули до грамоти і культури.

 

  Підвищення рівня освіти та грамотності населенні припадає на 1922 рік. По окремих хатах працювали групи лікнепу, де дорослі вивчали грамоту, вчилися писати, читати, лічити. З 1922 року, впродовж до 1941 р. в селі Карапиші було чотири школи – дві восьмирічні, одна початкова та одна середня.

 

  Середню школу до 1941 року очолював Головченко Василь Дорофійович, за фахом учитель історії. За успіхи в роботі він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. А в 60-х роках працювала школа сільської молоді.

 

  Так як село займає велику територію, то школи до об'єднання чотирьох різних колгоспів в 1950 році, знаходились в колгоспі "Перемога” – початкова, в колгоспі "Вирішальний” – середня, на території колгоспів Петровського та Сталіна – восьмирічні. В чотирьох школах навчалися приблизно 1500 учнів.

 

  1941 рік приніс великі випробовування нашому народові. Саме напередодні війни 21 червня відбувся третій випуск середньої школи. А вже 22 червня, дізнавшись про початок війни, колишні учні та вчителі, разом з директором школи вирушили до Миронівського райвійськкомату. В лавах Радянської армії відстоювали свободу рідної землі вчителі – Бабець Іван Юхимович, Дьома Микола Григорович, Куцокінь Анатолій Стахович, Головченко Василь Дорофійович, Сопільченко Давид Іванович, Шевченко Олексій Євтухович, Одарченко Сергій Полікарпович та інші.

 

  Не всім, на жаль, вдалося дожити до великої Перемоги. Одна з перших похоронок, що прийшла в село, була на фізрука Капшука Михайла Купріяновича. В роки війни він був бойовим льотчиком і загинув в боях за Київ. В тяжкі роки окупації навчання учнів фактично не велося. Приміщення середньої школи було віддане під комендатуру.

 

  31 січня 1944 року село було визволено від німецьких окупантів. З визволенням села відновилося навчання.

 

  Важким виявилося воно в післявоєнний період. Паперу не вистачало, карт не було, підручники – велика рідкість. Класи змішані. Тут і малюки, які зовсім не ходили до школи, тут і переростки, які починали вчитися до війни.

 

  Старші записувалися хто в який клас: одні в другий, інші – в третій, а хто сміливіший – і в п'ятий... Та все ж дітей віддали до школи. "Як їх учити? Де взяти якщо не підручника, то хоча б поганенького конспектика?”- ось що мучило в ті дні директора школи Кравченко Надію Макарівну. І вечорами по хатах закипала робота. На дерев'яних козликах розкладали папір і заходжувалися мудрувати. Розрізали картон, ділили на смужки газети. А потім із того добра, з газет, і картону шили й клеїли собі щось схоже на блокнот, на шкільні зошити.

 

  В 1946 році, після демобілізації, повернувся працювати на педагогічну ниву Головченко Василь Дорофійович, який і очолив педагогічний колектив середньої школи. Згодом повернулись і інші вчителі-фронтовики. Серед них – Бабець Іван Юхимович, який пройшов фронтами Великої Вітчизняної війни від початку аж до закінчення. В армії ріс від рядового солдата до начальника штабу інженерного полку.

 

  Має вісімнадцять нагород – з них чотири бойових ордени, решта медалі та урядові нагороди. З п'ятдесяти трьох років загального трудового стажу сорок сім віддано педагогічній роботі. За словами Івана Юхимовича Бабця: "Із походів війни я у школу пішов, у дитячих серцях щиру пісню знайшов.”

 

  Тяжка фронтова доля спіткала і Дьому Миколу Григоровича. З початку війни він був направлений у прикордонне містечко Городинця. Разом з іншими бійцями стримував атаки фашистів на кордоні. Пережив страшні дні полону. Після визволення з німецького рабства продовжував воювати. Брав участь у взятті рейхстагу. Має бойові нагороди. По закінченні війни повернувся у рідне село. До виходу на заслужений відпочинок працював вчителем початкових класів разом із своєю дружиною Євдокією Іванівною, також вчителькою початкових класів.

 

  Повний бойовий шлях від рядового до молодшого лейтенанта пройшов вчитель біології та географії Одарченко Сергій Полікарпович. Пережив на війні і гіркоту відступу, і втрату бойових товаришів, і радість перемог. Дійшов до Берліна, де і закінчив війну. Повернувся у рідне село, продовжував працювати вчителем біології. Захоплений квітами, зумів перетворити школу в квітучий сад. Його руками був створений прекрасний розарій, разом з учнями займався прищеплюванням фруктових дерев, навколо школи були розбиті ділянки, на яких учні вирощували овочеві культури. За сумлінну працю нагороджений знаком "Відмінник народної освіти”.

 

  Поряд з чоловіком працювала його дружина Зоя Андріївна, вчитель початкових класів. Згодом у школі почала працювати донька Пастушенко Інна Сергіївна, вчителька хімії. На сьогодні педагогічну спадщину примножує внучка Сергія Полікарповича – вчителька географії Пастушенко Валентина Володимирівна. В 19-річному віці самовільно пішов на війну Шевченко Олексій Євтухович. Воював до 1945 року. За доблесну службу мав багато нагород, серед них – ордени Бойового Червоного Прапора.

 

  В 1963 році був призначений на посаду директора восьмирічної школи. А в 1964 році перейшов працювати в середню школу села. Школа на той час складалася з чотирьох окремих корпусів і налічувала 900 учнів. В 1974 році Олексій Євтухович пішов на пенсію з посади директора школи.

 

  ...Стратегічним напрямом у роботі школи в 50 роках законом було визначено політехнізацію, зміцнення зв'язку школи з виробництвом. З цією метою в школі вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на колгоспних ланах.

 

  На базі Карапишівської середньої школи було створено учнівську виробничу бригаду, очолювану вчителем трудового навчання Сосюрою Віктором Івановичем. За високі врожаї цукристих, зібрані членами виробничої бригади, її учасники неодноразово займали перші місця по області. У 1996-1967 роках у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, ставилися нові завдання перед педагогічними та учнівськими колективами.

 

  В ногу з життям ішли і педагоги Карапишівських шкіл. Налагоджений навчально-виховний процес, багатий педагогічний досвід вчителів, поповнення матеріально-технічної бази школи – давали високий рівень знань учнів, про що свідчать нагороди останніх золотими медалями. Багато випускників середньої школи ставали студентами вищих учбових закладів, а по їх закінченні частина стала працювати на виробництві та сільському господарстві, а частина займалася розробками наукових досліджень.

 

  Небагато знайдеться в нас сіл, які б дали країні чотирьох Героїв Соціалістичної праці і п'ятого Героя Радянського Союзу, трьох кавалерів ордена Леніна, понад десятьох вчених та інших заслужених людей. Все це випускники Карапишівської середньої школи. Їхні імена, їхні справи – це золота сторінка в літописі нашого села. Вони – наша гордість, наша совість, наша слава.

 

  Це Герої Соціалістичної Праці ланкова Кривошия Надія Самсонівна, бригадир тракторної бригади Ситник Олександр Іларіонович, державний діяч Василь Антонович Тонкошкур, директор Київського заводу верстатів-автоматів Віктор Маркович Ярмола, заслужений агроном республіки Гаврило Варфоломійович Коваленко, заслужений ветеринарний лікар республіки Михайло Макарович Лопата, доктор технічних наук Анатолій Тихонович Василенко, доктор економічних наук Євтушенко Василь Маркович, доктор історичних наук Даниленко Василь Михайлович, доктор історичних наук професор Даниленко Віктор Михайлович, кандидат сільськогосподарських наук Василь Полікарпович Динник, Герой Радянського Союзу Капшук Віктор Дмитрович.

 

  Серед постатей, що пройшли випробування долі і свій талант віддають на вівтар на розбудову демократичної незалежної держави, є ім'я Анатолія Степановича Даниленка.

 

  Сучасники називають його людиною енциклопедичних знань, праці і обов'язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист державного діяча, ученого, педагога він однаковою мірою успішно застосовує як академік Української академії наук національного прогресу, як голова Державного Комітету України по земельних ресурсах А.С.Даниленко брав безпосередню участь в розробці й прийнятті понад п'ятнадцяти законодавчих актів та постанов Верховної Ради України, а також програм і концепцій реформування АПК України. Удостоєний почесного звання "Заслужений працівник сільського господарства України”. Нагороджений орденами "Знак пошани”, "Святого Нестора-літописця”, "За заслуги III ступеня”.

 

  Колишні учні школи, а на сьогодні досвідчені педагоги, лікарі, інженери, трудівники полів, працівники культури з повагою згадують тих, хто своїми знаннями і вмінням засіяли в їхніх душах і серцях бажання вчитися, думати, творити. З великою шаною говорять про тих, хто своєю працею вніс значний внесок в розвиток освіти в 40-70-ті роки.

 

  Це директори шкіл – Головченко Василь Дорофійович, Григоренко Іван Тихонович, Козубенко Михайло Гордійович, Бабець Іван Юхимович, Бойко Григорій Іванович, Шевченко Олексій Євтухович. Вдячні односельці до сьогоднішнього дня згадують уроки української мови та літератури Пастушевської Марії Луківни і Василенка Т.П., уроки географії Куцокінь Марії Дем'янівни, історії Шелифіст Любові Антонівни, уроки математики Головченко Ольги Тарасівни та Бабець Параски Іванівни.

 

  За порадою, а то і просто добрим словом і сьогодні йдуть до вчителя української мови та літератури пенсіонера Перетятька Михайла Семеновича, якого по праву називають в селі місцевим літописцем. Новий етап в історії освіти краю розпочався на початку 70-х. Саме в ці роки гостро постало питання будівництва нового приміщення середньої школи. Вирішальну роль у вирішенні цієї проблеми відіграв тодішній перший секретар райкому партії, випускник школи Тонкошкур Василь Антонович за участю якого розпочалося будівництво.

 

  1 вересня 1975 року школярі і педагоги вперше переступили поріг новобудови. Нова середня школа як неспокійний, гомінливий вулик прийняла своїх вихователів і вихованців, адже її 3-х поверхове приміщення було розраховане на 600 місць. В цей же період продовжували працювати дві початкові і одна восьмирічна школи.

 

  В 1979-1982 роках за ініціативою правління колгоспу ім. Щорса та виконкому сільської ради було проведено об'єднання педагогічних та учнівських колективів. Директорами середньої школи в той час були Бабець Володимир Іванович, Андрущенко Микола Олексійович, Мельниченко Галина Михайлівна, Журба Поліна Дмитрівна.

 

  З 1987 року очолює педагогічний колектив школи Свистуленко Петро Павлович – старший вчитель, за фахом – історик. Нині в школі працює 25 вчителів. З них 11 мають вищу категорію, 3 спеціалісти першої категорії. За результатами педагогічної майстерності вчителям школи присвоєно звання "вчитель-методист” – це Мінзар В.В. – вчитель біології і хімії та Мінзар В.У. – вчитель фізики . Звання "старший вчитель” мають Троценко В.В. – вчителька української мови та літератури, Бабець Т.В. – вчителька зарубіжної літератури, Ситник В.М. – вчителька історії.

 

  Все це є результатом наполегливої шкільної праці педагогічного та учнівського колективів школи, батьків учнів, керівництва базового господарства СТОВ "Агросвіт” на чолі з Даниленко В.П. Велику постійну допомогу в зміцненні матеріально-технічної бази школи надає Даниленко А.С.

 

  В умовах переходу школи на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання формуючи людей, котрі будуватимуть прийдешнє суспільство і житимуть в ньому, педагогічний колектив Карапишівської загальноосвітньої школи I-III ступенів в змозі виконати ці великі завдання. Від самовідданої праці освітян, їх хисту, творчого натхнення, педагогічної культури та майстерності залежить успіх справи.